Мліїв — село, центр сільської ради, розташоване на берегах річки Вільшанки на відстані 10 км від районного центру м. Городище та 45 км від обласного центру м. Черкаси.
	Площа населеного пункту - 1585 га. територія Мліївської сільської ради - 12004 га.
	Чисельність населення - 4356 жителів (на 1 січня 2010 року).
	Мліїв — древнє поселення. Проживання людей у глибоку давнину на території, на якій розташувалося село, засвідчується археологі­чними знахідками - кам'яними знаряддями праці доби пізнього палеоліту і ранньої бронзи. Історики припускають, що назва села спочат­ку була Ітомгліїв, Імгліїв, Мгліїв і нарешті — Мліїв.
	Широка річкова долина, що заросла густими лісами, які були нетронутими, багатими на дичину, була сприятлива для проживання людини, тому вона освоювалася ще в глибоку давнину. Свідченням того археологічні знахідки – кам'яні знаряддя праці доби пізнього палеоліту і ранньої бронзи.
	Мліїв — духовно-природній центр стояв у витоків унікально-планетарного явища українського козацтва. У його дрімучих лісах, глибоких ярах і полях, зароджувалось перше козацтво.
	Майже всі кутки, гори, долини та яри пов'язані з легендами, з історичними подіями та людьми.
	Після вигнання татар у XV ст. Мліїв був приватновласницьким селом, яким заволоділи литовські феодали, а на початку XVII ст. Мліїв перейшов у власність гетьмана Конецпольського. У 1633 році містечко Мліїв стало головним у Черкаському окрузі до піднесення Сміли. Волелюбність "непослушних" козаків давала про себе взнаки. Тому Конецпольський, щоб скорити мешканців Млієва, звертався по допомогу до польського короля Сигізмунда. Та застосування сили не вирішувало справи, тому магнату прийшлося маневрувати, він пообіцяв селянам "свободи" на 15-20 років. Завдяки цьому Мліїв почав зростати, перетворився на містечко і став центром волості, до якої входило кілька сіл. Його населення займалося переважно сільським господарством, а також виробництвом фарби з червцю, добування смольчуги та ін. промислами. Внаслідок цього власники Млієва одержували значні прибутки – близько 200 тис. талерів на рік. Тож здобувши Мліївський "ключ", Конецпольські почали визначати його межі.
	Мліїв був одним із місць, де в дрімучих лісах та на вільних просторах зароджувалося козацтво. Сам Богдан Хмельницький неоднора­зово відвідував його. В 1648 році Млієвом оволоділи війська Богдана Хмельницького і він став ранговим містечком гетьмана, а невдовзі центром Мліївської сотні Корсунського полку. У 1649 р. позначений на військовій карті новий осідок сотні та Мліїв Старий.
	А 1653 року навіть перетворився на кілька років у полкове містечко. Згідно Зборівського договору Хмельницький з мліївців набирав козаків. Про ці події згадував історик М. Костомаров. Він писав: "Хмельницький прихопив на свою користь багате містечко Мліїв...". Тож мліївські козаки перетворились самостійними власниками своїх ділянок, зобов'язаними за це нести військову службу і звільнені від інших повинностей і поборів.
	В історичній пам'яті мліївчан про події 1648-1654 рр. залишилась назва Кривоносового поля, де за переказами був розташований табір полковника Максима Кривоноса та дві козацькі могили. Одна із них, на жаль, розорана. 
	В 1661 році, за Андрусівським договором Мліїв знову відійшов до шляхетської Польщі. Його знову повернено магнатам Конецпольським.
	У XVIII ст. Мліїв відомий як батьківщина мліївського титаря Данила Кушніра, якого, заживо було спалено польською шляхтою на­передодні Коліївщини. Образ Данила Кушніра, борця за віру і свій народ, в подальшому використає Тарас Шевченко в поемі «Гайдамаки».
	До 1826 року, до переходу мліївських земель, в рід князів Воронцових кріпосні селяни платили для своїх власників оброк. А так як навколо Млієва більшу частину складали ліси, то власники користувались своєю територією як місцем для мисливства на благородного оленя, диких свиней і бобрів.
	Перший власник, який глянув на Мліїв оком дійсного господаря. був князь Михйло Семенович Воронцов. Із часів Михайла Семеновича Воронцова почався цілий ряд розумних і капітальних корінних змін в Млієві до початку реформ. Управляючим до 1861 року був полковник І.Т. Ягницький. Похилий вік не дав йому можливості виконати наділ селян землею.
	Першою справою Воронцова було складено план, розмежовані землі власника і селян.
	До 1848 р. ведення господарств в лісах обмежелась проведенням необхідних доріг і вирубкою одиночних дерев, які необхідні для потреб маєтку місцевого небагаточисельного в той час селянського населення.
	40-70 роки XIX ст. характерні для Млієва часи бурхливої промислово-торговельної діяльності цукрозаводчиків Яхненків-Симиренків.
	З побудовою пісково-рафінадного заводу при селі Млієві компанією Яхненків і Симиренка в 1848 році експлуатація лісу приймала більш широкі розміри. Головна задача цього нерозумного господарювння, як вважав професор Сльозкін, була в тому, щоб відвести по можливості ближче до заводу ділянки для вирубок, а про майбутні насадження на вирубках мало турбувалися.
	Князь Воронцов уклав із компанією Яхненків і Симиренка орендний договір. Так, завдяки договору офіційно закладено юридичний фундамент справи і зумовило появи "мліївського дива". Важливим нюансом справи є повчальна підтримка в умовах конкуренції.
	Наступний управляючий Михайло Павлович Яровий виявився недостатньо підготовленим до наділу землі і мало практичним. Тому при наділі селян землею допустив цілий ряд пробілів, які породжували недорозуміння і обурення.
	Селяни Млієва при визволенні від кріпацтва отримали в подвірне користування повний душовий наділ близько 3 дес. на душу, і хоча цих земель їм недостатньо, маєток же в аренду своїх земель не здавав. Селяни мали заробітки в маєтку.
	Жителі села переважно українці, росіяни, поляки, євреї. Єврейське населення, займалося торгівлею, дрібними різноманітни ремеслами, мирно вживалося з українцями.
	Роботодавцями мліївчан була родина Симиренків-Яхненків-Хропалів. Реформа 1861 року дала поштовх бурхливому розвитку капіталізму. Вагомий внесок у розбудову України в роки бездержавності внесла відома родина Симиренків, яка жила на Платоновому хуторі. Хутір знаходиться від Городища на відстані 7 км поруч траси Городище-Черкаси.
	Симиренки — рід промисловців-цукроварників, конструкторів, власників машинобудівних заводів, піонерів пароплавства на Дніпрі, вчених і практиків садівництва, меценатів української культури. Вперше козак Корсунського полку Фесько Семеренко згадується у реєстрі Запорізького війська за 1649 рік. Вільним запорізьким козаком був і Андрій Симиренко. Степан Симиренка понад 20 років козакував на Січі, але відмовився присягати Катерині ІІ, був позбавлений помістя, козацьких вольностей і пільг, а його сім'я потрапила в кріпацтво. Син Степана – Федір викупився з кріпацтва і разом із братами своєї дружини Насті Яхненками – створили вищезгадану фірму Яхненків і Симиренко. Яхненки жили на Яхновому хуторі. Він знаходиться від Городища на відстані 11 км, розташований на площі 34,4 га.
	1830 — голодний рік родина Яхненків-Симиренків стала займатися – благодійністю. Вони безкоштовно давали борошно 10 тис. селян.
	Згодом в Млієві діяли промислові підприємства. Перший на Україні в умовах бездержавності і в Російський імперії паровий цукровий завод, невдовзі – рафінадний. На землях Млієва сталося "економічне диво" народного капіталізму. І це в часи кріпаччини. Всі економії панського маєтку вирощували для Мліївського цукрового заводу цукровий буряк.
	У 1849 р. у Млієві з'явився машинобудівний завод, обладнаний новим устаткуванням. Поступово він став одним з найкращих підприємств України. Його основна продукція – парові машини та інше обладнання для цукрових заводів – не поступалися перед продукцією відомих європейських фірм. У 1853 році на цьому ж заводі збудовано пароплави "Українець" і "Святослав", що курсували по Дніпру. Крім двох пароплавів у фірми були також баржі, баркаси, паровий млин, газове підприємство. Відома родина мала церкву святого Стефана, яку зведено 1858 року Степаном Яхненком, а поряд кладовище. Родина Яхненків-Симиренків-благодійників в роки Кримської війни на свій кошт організувала госпіталі для сотень поранених солдат. Постійно надавалися пожертви Виноградському Ірдинському монастирю.
	Дорогими сторінками історії Млієва є перебування в селі Великого Кобзаря — Тараса Григоровича Шевченка. З родиною Симиренків познайомився і потоваришував Тарас Шевченко, завдяки Олексію Хропалю. Хропаль жив сім'єю на своєму хуторі. Хропалів хутір — знаходиться від Городища на відстані 12 км впоряд з трасою Городище-Черкаси через Ірдинь, розташований на 125,9 га. Він є одним з наймальовничіших краєвидів села і регіону. З хутором, лісами, ставками пов'язана гайдамаччина і легенда про гайдамацький скарб, що передав сліпий гайдамака Оникій Симиренкам.
	О. Хропаль — родич Симиренків, службовець фірми, титар Стефанівської церкви. Він познайомив Шевченка з Плантоном Федоровичем. Платон Симиренко 1860 року своїм коштом видав "Кобзар" Т. Шевченка, давши поетові 1100 карбованців. А Тарас Григорович для симиренкової школи видав перший малоросійський буквар, 1000 екземплярів якого безкоштовно передав мліївським школярам.
	Меценат Платон Симиренко заклав у Млієві унікальний дендропарк та згодом славетні сади, оранжереї і розсадник; вивів загальновідомий сорт ренет Симиренка. Вивів у люди тисячі селянських дітей зі шкіл, заснованих та утримуваних родиною (фірмою) при Мліївських заводах: прихідське училище, недільну школу для дорослих, технічне училище, що забезпечувало вітчизняних підприємців власними професійним кадрами.
	Молодший брат Платона — Василь Федорович Симиренко впродовж 40 років регулярно передав 1/10 своїх прибутків на українські культурні цілі, підтримував гуманітарну науку.
	Характеризуючи стан освіти в селі, слід відмітити, що в 1861 році при двопрестольній церкві в ім'я живоначальної Трійці і Успіння Божого відкрито церковно-приходську школу. Школою завідувало і опікувалося Черкаське відділення Київської єпархіальної училищної ради та власники маєтку. Благодійництво було моральною потребою. В російській імперії були розроблені і прагматичні чинники благодійництва і меценатства.
	У пореформенний період поступово заведено поміщицьке господарство. Так, до Мліївської економії Мошногородищенського маєтку входило 656,4 дес. землі, а до ІІ Мліївської економії, яка віддана під аренду входило 296,5 дес. землі В цих економіях, як і в решті – сіяли цукрові буряки. Цей район бурякового господарства, мов кільце оточував відомий не лише в Російській імперії, а й у Європі Маріїнський цукровий завод.
	1861 рік застав Мліївські економії головним чином в чотирипільній системі. 1877 року Мліївські економії здавалися в аренду по 12-річним контактам і в договорах орендарів уже фігурує нова п’ятипільна система. Після Крітського і по 1884 рік змінилося декілька управляючих, діяльність яких відобразилась на господарстві як Мліївських негативно.
	У Млієві у 1870-1873 роках жив і працював автор тексту "Ще не вмерла Україна" Павло Чубинський...
	Мліїв, а зокрема заводи Симиренків у 70 - 80 роках XIX ст.,в документах царської поліції іменується "гніздом соціалістів різних мас­тей і українофілів".
	Син Платона Симиренка — Лев Симиренко за активну участь у революційному русі у 1878 році був висланий до Сибіру на сім років. Повернув­шись в Україну, в рідний Мліїв. Лев Платонович на орендованій землі заклав перші саджанці.
	Ця сторінка історії була не довгою: 4 серпня 1884 року Млївщина була передана пожиттєвою власницею, княгинею Марією Василівною Воронцовою останній власниці маєтностей Катерині Андріївні Балашовій. І на чолі справи став її чоловік, Обер-Єгермейстер Двору Його Імператорської Величності Микола Петрович Балашов, один і відомих російських землевласників, господарів і меценатів.
	1886 р. загальна кількість населення становила 23845 жителів. Вони мали 8436 дес. землі. В 1886 по 1897 роки управління мліївськими економіями було прийнято управляючим, кандидатом природничих наук Михайлом Юхимовичем Філіпченком, який всестороньо реарганізував господарство. Запроваджувалась десятипільна система обробітку землі. Управляючий визначив зерново-буряковий напрямок.
	В 1887 році через низку обставин мліївські цукрозаводчики родина Яхненків-Симиренків-Хропалів припинили виробництво. Обладнання заводів продане. Частково їхні приміщення були переобладнані під казарми для 49-ї кавалерійської бригади.
	На Платоному хуторі Млієва жили і творили чи бували і діяли не тільки Симиренки, Яхненки, а й Павло Чубинський, М. П. Драгоманов, Кість Михальчук, Олександр і Федір Кістяківські, Дмитро М. Григорович-Барський, чільні Громадівці, А. І. Желябов, В. К. Дебогорій-Мокрієвич, організатори та керівники Чигиринського повстання, як і тисячі мліївчан, городищан. На терені Платонового хутора та промислового містечка фірми Яхненків-Симиренків, розміщалися сади, плантації колишнього плодового розсадника вченого-помолога Льва Платоновича Симиренка.

	На свої кошти Симиренко утримував дві школи – загальноосвітню для дітей робітників розсадника і спеціальну плодівничу, в якій навчалися підлітки 13-14 років із різних куточків імперії. Школа садівництва, створена 1913 року. Першими її учнями були Т.П. Литвин, І.Д.Юрик.
	Л.П. Симиренко продовжував традиції благодійництва роду. Так, до осені 1905 року він безкоштовно роздав селянам України сім тисяч плодових дерев. Відпущено із розсадника К. А. Балашової по дешевших цінах до трьох тисяч п'ятсот дерев.
	Таким чином, благодіійною діяльністю намагався зробити садівництво перспективною, ринкоспроможною галуззю сільського господарства України, а головною метою забезпечити споживача доступною і якісною продукцієї і її плодами.
	В 1900 році в Млієві проживало 10 дворян. Духовного стану 15 осіб чоловічої статі. Селян: 3675 чол. і 3783 жін.; осіб інших категорій 21. Число євреїв 158. В селі знаходилися двопрестольна Успенська і Свято Троїцька церква. Церковно-приходська школа, в ній навчалося хлопчиків 87 і дівчаток 14 осіб. Завідуючий школою священик Михайло Нестеровський.
	В бувшому Мліївському заводі – "селищі" розміщалося 5 батарей 44 артилерійської бригади. Крім них проживало 45 осіб чол. статі і 64 жіночої. Через Мліїв проходила транспортна дорога на Мошни.
	Мліївське церковно-приходське попечительство перед Різдв'яними і Пасхальними святами отримувало від маєтку Балашової значну грошову допомогу для роздачі бідним. Допомога мліївчанам надавалася і крім цієї опіки роздачею грошей і хліба; допомога погорільцям і випадково попалим в нужду, а також вдовам і сиротам бувших службовців маєтку. Мліївчани службовці, працівники і майстри, які залишали по старості службу в маєтку отримували до кінця життя грошову допомогу і пенсію.
	Л.П. Симиренко дбав про розвиток освіти, культури в селі. У 1907 р. було відкрито земську школу. В початковій церковно-приходській 1911 року навчалося 157 учнів. У селі діяла невеличка бібліотека, відкрита земством.
	1917 рік змінив життя в селі. Про ці події перехідного періоду говорити однозначно тяжко. Архівні матеріали свідчать про самочинну вирубку лісів, самоуправство селян, анархію. Документи фіксують розграбування маєтностей Балашової та ін.
	Коли стало відомо про перемогу Лютневої революції, перед будинком волосної управи зібрався сільський сход, який вирішив вимагати припинення війни і поділу поміщицьких земель. Тоді організовано земельний комітет, але своєї функції не виконав, бо землі селянам Тимчасовий уряд не дав.
	У 1917 році було створено Мліївську республіку, а село стало центром цієї республіки, очолював Мліївську республіку керівник національно-визвольного загону Гнат Голий (справжнє ім'я - Трохим Бабенко), який по одній із версій назвався на честь відомого гайдамацького ватажка. Очолювана ним "Мліївська республіка" входила до Холодноярської республіки. Загін Голого, до складу якою входили й жителі с. Млієва, налічував до 6 тис. осіб. Голівці боролися проти німецьких окупантів, будьонівців, денікінців. Вони причетні до єврейського погрому в Городищі. До загону входили жителі Млієва, Городища, Орлівця та ін. сіл. В сутичці із загоном загинули міліціонери М.М. Решетняк, І.К. Рябокобила, І.М. Скляр та С.С. Литвин.
	За радянських часів загін головців називали куркульсько-анархістським. Ще їх звали бандитами.
	Велика Жовтнева соціалістична революція передала владу і землю трудящим. 1918 року Черкаська Рада робітничих і селянських депутатів оголосила себе єдиною в повіті. В лютому 1918 року створено волосний ревком під голоуванням мліївського селянина І.В. Середи. Ревком приступив до розподілу землі поміщиці Балашової.
	В березні 1918 року Мліїв окупували німецькі війська. Мліївцям прийшлось взятися за зброю. Чимало їх вступило до партизанського загону ім. Т. Шевченка, яким керував житель с. Старосілля П.М. Ільченко.
	На весні 1920 року над Млієвом нависла небезпека окупації поляків. Йшла запекла боротьба. В травні 1920 року війська Першої кінної армії 518 полку, що йшли на фронт здобули перемогу. Незабаром на підступах Червона Армія зупинила поляків.
	В липні 1920 року була створена партійна організація з 8 комуністів та сільська Рада. Втілення в життя законів про продрозкладку, наділення землею і реманентом безземельних та малоземельних селян у Млієві здійснювалося також комітетом незаможних селян та комсомольською організацією, створеними того ж літа. Тоді ж завершено розподіл поміщицької і церковної землі. Всього селяни Млієва одержали 3897 десятин цих земель, а на лісових масивах графині Балашової було створено Мліївське і Городищенське лісництва. На базі помологічного розсадника Л.П. Симиренка 25 листопада 1920 року Народний Комісаріат земельних справ України відповідно до пропозицій Сільсько-господарського Наукового Комітету створив "Центральну Садово-огородню Дослідну Станцію при селі Млієві на колишньому господарстві Л.П. Симиренка (розсадника та великих помологічних і дендрологічних колекцій). Та зважаючи на великі заслуги селян Млієа у справі збереження господарства в роки громадянської війни" назвав її Мліївською. Станція мала 150 десятин землі. Її очолив син Льва Платоновича професор Володимир Львович Симиренко. На жаль, його життя теж обірвалося трагічно. Трохи пізніше 7 січня 1933 році вчений був заарештований, а 2 вересня 1938 року розстріляний в м.Курську радянською владою. Організаторами станції були професор, завідуючий відділу селекції Л.М. Ро (1924-1930), професор, заввідділу захисту рослин М.А. Гросгейм (1920-1930), професор, завідуючий відділу агрометеорології В.П. Попов (1921-1931).
	Ще навесні 1920 року ревком налагодив роботу трьох народних шкіл, в яких удень вчилися діти, а ввечері здобували грамоту дорослі. Ентузіастами боротьби з неписьменністю були вчителі та комсомольці. Їхніми силами 1920 року відкрито хату читальню, організовано також гуртки художньої самодіяльності. Для малюків відкрили ясла.
	1923 року в селі почалася колективізація. 10 незаможних селян об'єдналися в ТСОЗ, який назвали "Світ села". Для обробітку 24 га га землі товаритство мало двоє коней. Вже 1925 року з допомогою держави "Світ села" придбав трактор, ще через два роки – сівалку, жниварку, молотарку, побудував механічний млин та олійницю. Доходило і до насильної колективізації.
	Цей період визначається масовим знищенням одноосібних господарств, передової інтелігенції зчисла вчителів, лікарів. За наймен­шим доносом проводились арешти та висилання людей у табори. У селян насильно забирали худобу, реманент, посівний матеріал, від­бирали все, що спричинило першу хвилю голодомору в Україні. Доходило і до насильницької колективізації.

	У селі виникали колективні, суто землеробські господарства - сільські артілі ім. Челюскіна (колишній "Світ села"), ім. Леніна та "Переможець". У кінці 1929 р. чи на початку 1930 р. утворилася артіль, у будинку розкуркуленого мліївця Сергія Бондаренка. Керівництво нею доручено сільському активісту Арсенію Грицаю. Через деякий час артіль назвали іменем Клари Цеткін. Основним завданням артілі було виготовлення дрібного селянського реманенту. Вже на початку 1931 р. в колгоспи об'єдналося близько 70% селянських дворів.
	1932-1933 pp. відзначилися масовим вивезенням з України зерна, цукру під виглядом доведення додаткових планів із заготівлі зерна. З людських осель забирали все до єдинної зернини. За взятий колосок із поля засуджували до трьох років позбавлення волі.
	У 1935 році в громадcьких приміщеннях та житлах мліївців засвітилася лампочка.
	У 1935 р. покращились умови життя села, поліпшилося й медичне обслуговування. На той час у Млієві працювало дві амбулаторії, пологовий будинок, акушерський пункт.
	Радянська влада дбала про охоплення навчанням усіх дітей шкільного віку. 1927 року одну з трьох народних шкіл перетворено на семирічну, а в 1939 року вона стала середньою, дві ж початкові – семирічними. В усіх мліївських школах у 1940-1941 навчальному році було понад 700 дітей, працювали 34 вчителі. Багато робилося для навчання грамоти дорослих, завдяки чому в другій половині 30-х років у Млієві ліквідовано неписьменність, але мирне життя перервала радянсько-німецька війна 1941-1945 рр.
	В ході Великої Вітчизняної війни село було окуповане німецькими військами 2 серпня 1941 року. Вони відразу встановили кривавий окупаційний режим. Весною 1942 року почалося масове вивезення жителів села на роботи до Німеччини. Всього було вивезено 240 мліївців, які працювали на військових заводах та служили в селах німецьким господарям-бауерам.
	Мліївчани-патріоти чинили опір ворогові. Вже в серпні 1942 р. під керівництвом студента Полтавського педагогічного інституту Я.К. Горідька у Млієві почала діяти підпільна оріанізація. 1943 року мліївці допомогли партизанському загонові ім. Пожарського, яких діяв у навколишніх лісах. Колишній учень мліївської школи А.М. Туш брав участь у бойових діях партизанського загону ім. Чапаєва.
	6 лютого 1944 року частини 72-ї та 254-ї стрілецьких дивізій 52-ї армії підійшли до села і з боями відвоювали його. 9 лютого 1944 р. село було визволено від німецько-фашистських окупантів.
	Боротьба з окупантами забрала життя понад 550 мліївців, близько 200 осіб повернулися з війни інвалідами.
	Понад 1100 мліївців билися з ворогом на фронтах війни, багатьох із них нагороджено бойовими орденами і медалями. І.М. Бурлака був учасником оборони Брестської фортеці, М.Н. Олефір – розгрому фашистів під Москвою, І.К. Кравченко – під Сталінградом, М.А. Кузьменко – на Курсько-Орловській дузі, Л.А. Карпенко, І.П. Гудзь, С.Т. Кравченко – боронили Леінград. Полковник З.К. Середа визволяв рідний край в час Корсунь-Шеченківської битви. Командував військовими частинами у багатьох боях генерал армії П.І. Руденко. Бойовий шлях пройшла К.Н. Бурлака, яка шіснадцятирічною дівчиною добровільно пішла на фронт, брала участь у боях за визволення Керчі, Криму, Одеси, у штурмі Берліна. Старший лейтенант С.С.Заєць був розвідником. Пройшов бойовий шлях від Дніпропетровська до Татарбунар, дорогами Югославії, а далі переправа на річці Велика Морава. Закінчив війну мліївчанин-патріот у Відні. Трьом мліївцям за героїзм, проявлений у боях з ворогом, присвоєно звання Героя Радянського Союзу – уроженцю Хропалевого хутора І.С. Буркуту (посмертно), О.Ф. Гараню, В.П. Фесенку (посмертно).
	Визволені 9 лютого 1944 року мліївці почали відновлюючі роботи у зруйнованих війною господарствах, в яких мало що лишилось: в артілі імені Леніна - 104 коней і 4 воли; у колгоспі "Переможець" - 9 лопат і одне теля. Гостро стояло питання, чим обробляти землю? У плуги запрягли корови, відремонтували сховані в лісі два трактори. Не просто було з посівним матеріалом, адже треба було ще й виконати план обласної поставки зерна за 1943 рік.
	Повільно, важко, але все ж таки життя відроджувалось. Навесні 1944 р. діти знову пішли до шкіл (одної середньої та двох семиріч­них).

	Тяжкими видалися 1946 - 1947 роки: сухе літо спричинило неврожай. Голодували люди й худоба. Суттєво поліпшити справи не могли ані прийняття зобов'язань, ані виклики на соцзмагання. Проте ціною неймовірних зусиль господарства домагалися деяких здобутків: промколгосп ім. Клари Цеткін план випуску валової продукції виконав на 95,7%. Відчутні результати напруженої праці Мліївці одержали у вирощуванні цукрових буряків: 1947 року ланка Н.Т.Шкляр з колгоспу ім. Леніна виростила на кожному гектарі по 350 ц., а наступного року Н.О. Жулі зібрала по 450 ц. Економіка колгоспів на кінець 40–х років не лише досягла довоєнного рівня, а й перевищила його.
	Наново створені після війни колгоспні ферми на початку 1950 року мали близько 500 свиней, 130 волів, понад 320 корів.
	Промколгосп ім. Клари Цеткін у 50–ті роки одержав статус промартілі. Загальна кількість працюючих наближалась до 100 осіб 60–ті роки зміцнілої економіки дали ширші можливості для розвитку господарств, сприяли розвитку об'єднання дрібних господарств у більші. Так в 1960 році колгоспи ім. Челюскіна та "Переможець" об'єдналися в один - ім. Л.П. Симиренка.
	На початку 70-х років мліївські колгоспи мали досконале технічне оснащення: 34 трактори, 50 автомобілів, 21 комбайн, 153 електромотори. Значних успіхів домоглися у виробництві тваринницької продукції, зокрема, працівниками колгоспу ім. Симиренка на 100 га сільськогосподарських угідь було вироблено 500 ц. молока, 90 ц. м'яса.
	Дальшого розвитку набуває промисловість села, промартіль ім. Клари Цеткін перепрофілювалась на випуск запасних частин до сільськогосподарської техніки і стала називатись Мліївський завод "Сільгоспдеталь" не звільняючись, однак, від обов'язків випуску спортивного обладнання та товарів широкого вжитку. Значно поліпшилося технічне обладнання заводу, розширилися економічні зв’язки, започаткувалися перші експортні поставки, кількість працюючих зросла до 250 чоловік.
	Почалася забудова нового майданчика заводської території.
	На той час у селі діяли побудовані ще в 50-ті роки три цегельні заводи, які щорічно виробляли понад 2.5 млн. штук цегли.
	У селі діяли лісопильний цех та споруджений колгоспом ім. Леніна вальцьовий млин.
	Далеко линула слава мліївських садівників. За створення нових, продуктивніших сортів яблук (Слава переможцям. Черкаське вро­жайне. Лісостепове та ін.) учені Млїївської дослідної станції садівництва Л.М. Ро, П.Ю. Цехмістренко та М.М. Ніконенко у 1950 р. удосто­єні Державної премії, а в 1958 році - до 70-ти річчя помологічного розсадника господарству присвоїли ім'я засновника - Л.П. Симиренка.
	З 1964 р. станція - великий науково навчально-виробничий комбінат, до складу якого також увійшли: радгосп-технікум та однорічна сільськогосподарська школа, які щорічно випускали 220-230 агрономів-плодоовочівників і 100-200 майстрів інтенсивного саду, квітни­карства, технічної переробки.
	У 1967 р. директором Мліївської дослідної станції садівництва призначено досвідченого госнодарника і надзвичайно заповзяту людину М.М. Артеменка, який повсякденно дбав про розквіт господарства та добробут його працівників, відродив дух Симиренкової установи, створив музей Л.П. Симиренка, а пізніше всього роду Симиренків. У будинку, де в далекому 1859-му перебував Тарас Шевченко, було відкрито музей Великого Кобзаря. Майже щорічно Шевченківські свята, особливо у ювілейні роки, у Симиренківській садибі відбувалося театралізоване дійство "Садок вишневий коло хати".
	Як і в часи Симиренків, тут дбали про найкращі умови життя, праці та відпочинку: зводилися нові будинки, квартири, дитяча установа "Яблучко" на 140 місць, нове примішення сільськогосподарського технікуму з гуртожитком, середньої школи на 360 учнів з великим спортивним залом, басейном. Відкрилися мед амбулаторія з профілакторієм, комунальне підприємство, лазня.
	До села підвівся природній газ. 
	За успіхи у виведенні нових високоврожайних сортів плодових і ягідних культур та впровадження їх у колгоспно-радгоспне вироб­ництво в 1971 р. станцію нагороджено орденом Трудового Червоного прапора.
	У квітні 1989 р. з ініціативи директора станції М.М. Артеменка та за підтримки наукового колективу Мліївську дослідну станцію імені Л.П. Симиренка було реорганізовано в Мліївський науково-дослідний інститут садівництва Лісостепу України імені Симиренка.
	У 1992 році згідно з наказом Президії Української академії аграрних наук, інститут було перейменовано у Мліївський інститут садівництва ім. Л.П. Симиренка УААН.
	Академік М.М. Артеменко обирався депутатом Верховної Ради України.
	Серед знаних мліївських садівників добре відомий В.М. Матвійко (1922-1987) - бригадир садівників колгоспу ім. Леніна, нагородже­ний орденом Леніна в 1967 році, а в 1971 році за сумлінну працю удостоєний високого звання Героя Соціалістичної Праці.

	У середині 70-х на початку 80-х років господарства села Млієва міцніли й розбудовувались. Колгосп ім. Симиренка, очолюваний єдиною серед голів колгоспів району жінкою О.Г. Сукач, продавав державі понад 1000 центнерів молока на 100 га угідь, мав найвищі врожаї зернових і технічних культур. Господарство майже постійно утримувало Перехідний Червоний Прапор, а його керівник О.Г. Сукач була нагороджена орденом Трудового Червоного прапора.
	33 роки працювала в цьому господарстві заслужений працівник сільського господарства Г.С. Карпенко, оператор машинного доїння, за високі надої молока нагороджена орденами Леніна та Трудового Червоного прапора, удостоєна звання Героя Соціалістичної Праці.
	Протягом двох скликань обирався депутатом Верховної Ради УРСР бригадир механізованої ланки з вирощування цукрових буряків М.А. Горідько, кавалер орденів Леніна та Трудового Червоного прапора.
	Продовжував утримувати авторитет господарства-мільйонера колгосп імені Леніна, очолюваний учасником Великої Вітчизняної війни Г.І. Шарапою.
	Стабільно працював Мліївський завод технологічного обладнання, директором якого з 1972 року по даний час працює Ропало В.А., завдяки якому, з 1977 року підприємство, крім випуску запасних частин до сільськогосподарської техніки налагодило виробництво столярних виробів. Нині - це один з головних напрямків роботи підприємства. Обсяги виробництва товарної продукції постійно збільшувались, помітно розширилися виробничі площі.
	Але не лише зводилися корпуси заводських будівель, а й розгорнулось будівництво житла. Так постали три 12–ти квартирні будинки неподалік від ценру села. Після облаштування адміністративного корпусу запрацювала їдальня, відкрився профілакторій. Залученню молоді та закріпленню її на заводі сприяло цікаво організоване адміністрацією та культпрацівниками дозвілля.
	Складними для мліївських господарств та й для жителів села були 90-ті роки - становлення незалежності України.
	У період роздержавлення на базі Мліївського заводу технологічного обладнання створено акціонерне товариство з такою ж назвою, голова прааління заслужений працівник промисловості України В.А. Ропало понад тридцять років очолює це підприємство.
	У селі працює два цегельні заводи, два лісництва з цехом переробки деревини державного підприємства "Смілянське лісове госпо­дарство". Дальшого розвитку набуває приватне підприємство з переробки деревини та виробів повсякденного вжитку, приватна науково-виробнича фірма "Міком", "Ліга ЛТД" з охолодження молока.
	У сільськогосподарському впробництві діють СТОВ "Симиренківське"; (колишній колгосп імені Симиренка), три селянсько-фермер­ські господарства фірма "КСВ";, СФГ "Україна", СФГ "ВМС", два приватні підприємці, які спеціалізуються з виробництва зернових і техніч­них культур, а СТОВ "Симиренківське" - ще й виробництва молока і м'яса. TOB "Петрус" здійснює виробництво товарного яйця на базі найновіших світових технологій.
	Для забезпечення потреб жителів промисловими виробами та продуктами харчування в селі працює 57 приватних підприємців, час­тина з яких мають у користуванні 35 закладів торгівлі та громадського харчування.
	Типовим представником промислового виробництва є ВАТ "Мліївський ЗТО". Підприємство засноване в 1920 році. Відкрите акціо­нерне товариство "Мліївський завод технологічного обладнання" створено відповідно до рішення Міністерства машинобудування, військо­во-промислового комплексу та конверсії України від 05.05.1994 р. № 682, шляхом перетворення державного підприємства Мліївський завод технологічного обладнання у відкрите акціонерне товариство.
	Останні місяці 2006 року Мліївський інститут садівництва ім. Л.П. Симиренка УААН переіменовано у Мліївський інститут помології ім. Л.П. Симиренка Української ААН, який на сьогодні користується 200 га землі. Головна його робота - створення нових сортів плодово-ягідних культур. У Державному реєстрі сортів рослин України - сорти мліївської селекції, яких близько 30-ти. Також тут проводиться розробка інтенсивних технологій виробництва плодів і ягід, розробляються методики захисту багаторічних насаджень від шкідників та хвороб, здійснюються економічні дослідження: маркетингу садівничої продукції, розсадництва. При інституті працює державне дослідне господарство, що спеціалізується з впровадження розробок у виробництво.
	У селі працюють дві загальноосвітні школи І-ІІІ ступенів, дві дитячі дошкільні установи, два центри культури і дозвілля з будинка­ми культури та бібліотеками, дільнична лікарня та лікарська амбулаторія, два відділення зв'язку, дві філії Ощадбанку, дві аптеки, ветділь­ниця та ветаптечний кіоск.
	У селі діє Свято-Троїцька православна церква Української Православної Церкви Київського Патріархату в реставрованому приміщенні родинної церкви Симиренків. Діє Українська православна церква Московського патріархату в новозбудованому приміщенні. Є в селі моли­товний дім євангельських християн-баптистів.
	Змінює своє обличчя, росте та розвивається село Млїїв.
	Гордість жителів села - це Данило Кушнір, сім'я Симиренків-Яхненків, Герої Радянського Союзу: Буркут, Тарань, Фесенко, Герої Соціалістичної Праці: Г.С. Карпенко, В.М. Матвійко, заслужений лікар України Я.Я. Лисенко, доктор економічних наук М.М. Артеменко, доктор економічних наук М.Я. Горідько, доктор історичних наук О.П. Крижанівська та В.П. Крижанівський.


 

Твитнуть